СУЧАСНІ ВИХОВНІ ТЕХНОЛОГІЇ

СУЧАСНІ ВИХОВНІ ТЕХНОЛОГІЇ

 Новохатько Олена Іванівна, вчитель початкових класів Чечеліївської загальноосвітої  школи І – ІІІ ступенів

      Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина — багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.
Виховання — соціальне і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

Сутність і зміст процесу виховання визначаються ієрархічною системою потреб людини:
Потреби естетичні (краса, упорядкованість, симетрія, системність, охайність, гармонія);

·        Потреба в знаннях і розумінні (допитливість, знання, розуміння навколишнього світу);

·        Потреба у самовдосконаленні (бажання стати кимсь, знайти справу до душі, прагнення до успіху);

·        Потреба в оцінці й повазі (престиж, статус у колективі, визнання, увага, достоїнство, розуміння);

·        Потреба у спілкуванні, прихильності й любові (сім'я, друзі, належність до певної групи однодумців);

·        Потреба у безпеці, в захисті від насилля і погроз (соціально-економічна стабільність, працевлаштованість, захищеність);

·        Потреби фізіологічні в їжі, воді, теплі, рухах, здоров'ї, житті, сні, захисту від стихійних сил тощо.

Структура процесу виховання передбачає:

·        Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

·        Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини;

·        Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з другого — “стержнем” поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного “стержня”, без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного “Я”.

·        Формування умінь і навичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння,  доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності.

Технології педагогічного процесу, як елемент педагогічної системи.
Педагогічну технологію розуміють як послідовну взаємозалежну систему дій педагога, спрямовану на вирішення педагогічних задач, чи як планомірне і послідовне втілення на практиці заздалегідь спроектованого педагогічного процесу.

·        Найбільш істотні ознаки педагогічних технологій:

·        технологія розробляється під конкретний педагогічний задум, в основі її лежить конкретна (визначена) методологічна, філософська позиція автора. Можливо розрізняти технологію процесу передачі знань і технологію розвитку особистості;

·        технологічний ланцюжок педагогічних дій, операцій, комунікацій вибудовується строго відповідно до цільових настанов, що мають форму конкретного очікуваного результату;

·        технологія передбачає взаємозалежну діяльність вчителя й учнів на договірній основі з урахуванням принципів індивідуалізації і диференціації, оптимальної реалізації людських і технічних можливостей, діалогічного спілкування;

·        елементи педагогічної технології повинні, з одного боку, бути відтворені будь-яким учителем, а з іншого боку - гарантувати досягнення планованих результатів (державного стандарту ) усіма школярами ;

·        органічною частиною педагогічної технології є діагностичні процедури, що містять, показники й інструментарій виміру результатів діяльності ( В.В. Пікан ).

Класифікація сучасних виховних технологій..

Усі явища технологічного порядку в педагогіці умовно можна класифікувати на:

·        великі методико-технологічні структури [структура цілісного педагогічного процесу; послідовно реалізовані структурні блоки організації дитячого виховного колективу; структурні ланки організації дитячої продуктивної праці];

·        технологічні мікроструктури [ різні типи уроків, класні години, гурткові і секційні заняття ];

·        методико-технологічні системні формоутворення [ первинний колектив - проблемна соціальна ситуація-вибір разом з учнями способів діяльності ];

·        технологічні прийоми [ опорні сигнальні схеми; гра; драматизація; а також ситуації з використанням діаграм, карт, графіків, записів, замальовок ];

·        технологічні ланки [ окремі частини педагогічного процесу: ціль, діагностика, методи, самообслуговування, повідомлення нових знань ];

·        методико-технологічні ланцюжки [ відображення нових навичок і умінь: організація чергування, оригінальні способи застосування знань, розпорядок дня, виконання доручень – це сума взаємозалежних, послідовно використаних методів, прийомів, завдань, що забезпечують відпрацьовування і закріплення умінь, трудових дій, спортивних навичок, соціально цінних форм і звичок поведінки ];

·        технологізовані форми обліку результатів [спеціальний щоденник, ін. ];

·        технологічні засоби [ комп'ютер, ЗМІ, машини ].

Технології виховного процесу

Побудова особистісно- стверджувальних ситуацій у системі виховних відношень учнів є основою виховного процесу. В узагальненому вигляді вона передбачає таку структуру:
1. Визначення завдання виховання у вигляді очікуваних варіантів поведінки і особистісних проявів учнів. Виховне завдання розробляється з урахуванням соціального замовлення суспільства і запитів самого вихованця.
2. Виявлення мотиваційно-особистісних регуляторів поведінки і діяльності, що розкривають особистість з найістотнішої сторони - її самостійність : причину тих чи інших рішень, визначення життєвих перспектив.
3. Розробка предметного змісту діяльності вихованців, яка забезпечує психічні механізми розвитку. Розробка включає: визначення  об'єктів діяльності; ділових і міжособових зв'язків, їх поступове збагачення; виявлення проблем в полі особистісного досвіду, які ще не усвідомлені, але особистісно значущі для становлення учня як суб'єкта власної діяльності і життя; побудову системи організаційно-педагогічних дій та інше.
Розробка змісту діяльності учнів передбачає створення умов для:

а) внутрішнього плану розвитку особистості (самності) за допомогою самопізнання, саморегуляції, самоорганізації;
б) зовнішнього плану розвитку особистості (соціумності) за допомогою адаптації, самоствердження, корекції, що виявляється в актах самореалізації особистості.

Саме ці два плани спільної діяльності забезпечують реалізацію мети гуманістичного виховання - створюють умови для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.
4. Побудова діалогу між вихованцем і вихователем.
У діалозі реалізується:

·        атмосфера довіри, поваги, співпереживання, обміну духовними цінностями;

·        педагогічна підтримка вихованця у визначенні соціального значення і особистісного смислу об'єктів реальної дійсності;

·        допомога учневі в уточненні власної мети діяльності, осмисленні можливостей її реалізації, шляхів подолання перешкод, самореалізації, самоконтролі, самоаналізі, самооцінці, самокорекції діяльності;

·        стимулювання свободи творчості, співтворчості; успіху вихованця у виконанні обраної ним діяльності;

·        поширення спілкування на всю сферу життєдіяльності;

·        сприяння становленню індивідуального досвіду.

Таким чином, в особистісно стверджувальних ситуаціях вихованець формується як суб'єкт власної діяльності і поведінки. Він реалізує гуманістичний спосіб життєдіяльності, тим самим удосконалюючи себе як гуманну особистість.

Методика колективної творчої діяльності  (за І.П.Івановим )

Технологія колективного творчого виховання – це, власне кажучи, продумана система ключових заходів, що завдяки цілеспрямованій діяльності педагогів направдені на комплексне вирішення задач гармонійного розвитку особистості. И.П.Іванов.
На підготовчому етапі КТС організатор повинен допомагати учням у виборі теми і напрямку справи. Проте треба зробити це так, щоб це йшло від самих дітей: провести конкурс між первинними колективами на кращі варіанти, пропозиції, проекти КТС. Організатор на рівні з дітьми бере участь у конкурсі і пропонує свої варіанти. На загальному зборі заслуховуються і обговорюються всі варіанти. Один з них відбирається для здійснення і створюється вільний проект.
Друга стадія. Вибирається рада справи, куди входить і дорослий організатор. Рада справи, спираючись на пропозиції первинних колективів, опрацьовує вибраний варіант. Роль дорослого організатора тут в тому, щоб допомогти учням врахувати місцеві умови (школи, міста, села), розподілити доручення між первинними колективами. Організатор спрямовує творчу справу на розвиток в учнів творчого пошуку.
Не потрібно нав'язувати своїх пропозицій дітям, хай вони прозвучать як ще один вклад в загальну справу який обговорюється разом з іншими. Краще всього, якщо думка дорослого буде ніби розвитком того що придумували діти.
Дуже важливо тактовно, не нав'язливо брати участь в роботі мікроколективів, якщо нема цікавих варіантів, можна назвати декілька своїх. Вибравши із них один діти відчують себе його авторами. Важливо вчити дітей (і насамперед власними прикладами) відноситись до своєї роботи як до частини загальної справи, як до турботи про колектив, про його честь. З цих позицій треба вести контроль за підготовкою справ (самими дітьми разом із старшими друзями, радою справи), ставити вимоги, давати оцінку діям кожного і всіх разом.
Готуючись до справи, педагог-організатор намічає систему своїх власних дій, піклуючись перш за все про те, щоб забезпечити активну участь кожного вихованця в колективній справі.
На третій стадії відбувається колективна підготовка справи.
Тут організатор разом із керівним органом уточнює, коректує план його підготовки і правила проведення, потім безпосередньо організовує виконання цього плану. Організатор повинен спрямовувати увагу на заохочення ініціативи кожного учасника Учні повинні брати активну участь в роботі над планом.
Організатор може подати пропозицію про створення мікроколективів (або зведених бригад). Ці бригади чи мікроколективи повинні підготовити сюрприз, а старші друзі спрямовують цю роботу і допомагають вихованцям "по секрету".
Четверта стадія — проведення КТС.
Ця стадія характерна тим, що тут здійснюється конкретний план, розроблений керівним органом з усіма корективами, які були внесені його учасниками під час підготовки колективної творчої справи.
Організатор слідкує за тим, як саме учні проводять колективну справу. Він допомагає учням у вирішенні тих чи інших питань, які виникли у дітей в процесі роботи. Якщо бачить, що у них справа
йде не в потрібному напрямку, то координує її. Виявляються корисними також і відхилення від задуму, що виникають під час проведення КТС через різні непередбачені обставини і помилки, допущені
учасниками. Усе це є також необхідною школою життя.
Головне для організатора, як керівника і провідного учасника колективної творчої справи - збуджувати і зміцнювати мажорний план, дух бадьорості, впевненості в своїх силах, у своїй здатності нести людям радість, прагнення перебороти будь які труднощі.
П'ята стадія - колективне підбивання підсумків КТС. На цій стадії важливу роль відіграє загальний збір учасників проведеної справи: це може бути або збір, на якому обговорюється життя колективу за минулий період, або спеціальний збір - "вогник", присвячений результатам даної справи.
Організаційний момент бере на себе організатор. Він повинен добре продумати програму зборів, залучити до його проведення не тільки учнів, а й інших учасників виховного процесу. Це залежно від виду КТС. Організатор повинен визначити дітям якнайбільшу роль у проведені зборів, але це повинно проходити під його непомітним керівництвом. Спочатку в мікроколективах (де кожен висловлює свою думку), а потім спільно розв'язуються питання, які стосуються позитивних сторін підготовки й проведення КТС (Що було добре? Що нам вдалося з наміченого? Завдяки чому? ), недоліки і помилки (Що не вийшло? Чому?) і що особливо важливо — уроків на майбутнє (Що нам варто використати надалі? Перетворити, в традицію? Як діяти по іншому? )
Організатор спрямовує колективний пошук кращих пропозицій, підхоплює і розвиває цінне, систематизує і узагальнює висловлені думки і пропозиції і все це робиться разом із учнями. Організатор тут виконує спрямовуючу функцію, забезпечує участь кожного вихованця в оцінці КТС шляхом бесід чи анкетування, стінгазетою чи лінійкою з творчими рапортами. Вихованці підбивають підсумки-виконання власних виховних завдань на нараді педагогів які брали участь у даній КТС, на нараді батьківського активу (старших друзів мікроколективу) чи на батьківських зборах.
Шоста стадія - найближча післядія КТС.
На цій стадії виконуються рішення, які були прийняті загальними зборами. Роль організатора спрямована на роботу в мікро колективах. Тут вносяться зміни в чергові творчі доручення мікро колективам, спрямовується робота із літературою, де говориться про питання колективної творчої справи, намічається нова КТС.
На цій стадії організатор проводить відповідну роботу із вчителями. Вчителі повинні використовувати набутий досвід у навчальній роботі. Пропозиції, які виникли під час обговорення зробленого старшими товаришами вихованців - їхніми батьками, педагогами, реалізуються ними в подальшій виховній роботі.

З  моїми  учнями  і на уроках,  і у позаурочний час, і у відношенні з батьками завжди   панує атмосфера довіри, взаєморозуміння, доброзичливості. Особливу радість відчуваю від творчої співпраці з учнями.

Добре розумію, що не кожен учень у майбутньому стане  вченим чи політиком, але сподіваюсь, що мої учні виростуть людьми мислячими, всебічно розвиненими, творчими, вихованими.

Література

1. Освітні технології: Навчально-методичний посібник / За ред. О.М. Пєхоти. – К.:А.С.К., 2001. – 256 с.;
2. Педагогічні технології: Навчальний посібник для вузів. – К.: Українська енциклопедія ім.. М.П. Бажана, 1995. – 253с.

·        Закон України "Про освіту". - К., 1996.

·        Закон України “Про середню загальну освіту”. – К., 1998.

·        Національної доктрини розвитку освіти // Освіта. – 2002. - 24 квітня-1 травня. -С.2-4.

·        Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи. Затверджена на спільному засіданні Колегії МОН України та Президії АПН України 22 листопада 2001 року// Директор школи. – 2002. - №1 (193). – С. 11-15.

·        Бех І.Д. Особистісно-зорієнтоване виховання: Науково-методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 204с.

·        Дмитрик І.С., Бурлака Я.І. Технологія виховного процесу в школі. – К.: КДПІ, 1991. – 70с.

·        Карпенчук С. Г. Самовиховання особистості: Науково-методичний посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 216 с.

·        Карпенчук С. Г. Теорія і методика виховання: Навчальний посібник, - К.: Вища школа, 1997. – 304 с.

·        Коберник О.М. Теорія і методика психолого-педагогічного проектування виховного процесу в школі: Навчально-методичний посібник / О.В. Киричук (наук. ред.) ; МОН України. – К.: Науковий світ, 2001. – 182 с.

·        Освітні технології: Навчально-методичний посібник / За редь О.М. Пєхоти. – К.:А.С.К., 2001. – 256 с.

·        Педагогічні інновації у сучасній школі / Відп. ред. Г.Єрмаков. – К.: Освіта, 1994. – 253 с.

·        Педагогічні технології: Навчальний посібник для вузів. – К.: Українська енциклопедія ім.. М.П. Бажана, 1995. – 253с.

·        Савенкова Л. О. Педагогічне спілкування: Навчальний посібник. – К.: КЕДУ, 1997 – 140 с.